Львів: Місто, якого не існує

Місто, про яке я розповім, не існувало ніколи. Проте… це не заважає мені у ньому жити. Цієї осені пройде 7 років з того дня, як я полюбила Львів. Тоді… у далекому 2007 році я приїхала разом з татом записуватися на підготовчі курси факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка. Перспективи ніякого іншого навчання я не розглядала, Львів був для мене єдино можливим варіантом. Уже тоді, зовсім не знаючи, я любила його. У нас була карта (яка деколи не відповідала дійсності – принаймні мені здавалося, що вулиці міняються місцями і то зникають, то з’являються на моєму шляху), суботи (курси проходили раз у тиждень. З того часу, мабуть, субота і утвердилася на першому місці моїх улюблених днів. Весь тиждень є жила у звичайному світі, а у суботу потрапляла у те місто, про яке мріяла), сплячі леви (я шукала їх повсюди, заплющувала очі і вірила, що у ту ж секунду вони відкривають свої важкі повіки і дивляться з цікавістю на дівчинку, яка стоїть поруч і чомусь спить), кожен раз нова книга, куплена коло пам’ятника Федорова (я завжди уявляла собі людей, які читали ці книги до мене), чашки з кавою (щоразу смачнішою). Мені видавалося, що дощ не припиняється. Що я покидаю Львів – приїжджаю сюди, а тут все ще йде дощ. Тут не було часу. Тут не було буденності. Тут не було проблем. Тут було все. Старі королі грали прямо на вулиці у шахи. А старі королеви одягали найкращі свої капелюшки і ходили у театр.




Ми бігли у дощ, води – по коліна – літо 2008, документи подані. Що ж це за день був божевільний... Я ніколи не бачила так багато дощу і, мабуть, більше не побачу. Це був останній день мого зачудування Львовом, моєї наївної закоханості і перший день по-справжньому міцної дружби, яка триває досі.




Я би хотіла загубитися знову, але зараз уже у 2014 вулиці перестали грати зі мною у ті ігри. Вони не вислизають з-під ніг. Стало так мало дощу. Я давно звикла до міста, яке було колись чимось недосяжним та нереальним. І воно, мабуть, теж звикло до мене. Бо не намагається справити враження. Проте це добре. Тепер Львів дозволяє мені бачити його таким, яким він є – деколи втомленим і брудним, пихатим чи розлюченим, але все ж таким чарівним. Ми можемо гуляти з ним як старі друзі і розповідати один одному довгі-довгі історії, що видаються безкінечними.


Ми зустрінемося десь, наприклад, на Високому Замку, ви будете йти тільки вгору, а ми зі Львовом спускатимемося вниз. Ви не те щоб не знаєте його, бачили кілька разів, але не мали змоги познайомитися ближче. Я познайомлю вас. Я розповім про те, що у нього є колекція парасольок, що він малює картини і дарує їх випадковим перехожим, що він знає все про мистецтво і цитує кілька десятків поезій. Я розповім, що Львів знає назви усіх сузір’їв і читає античну літературу в оригіналі. Я розповім, що він любить кішок і знає безліч рецептів приготування шоколаду. Він стоятиме мовчки і соромитиметься, а потім запропонує піти колись на каву. Львів би тільки й ходив на каву і йому неможливо відмовити.




Якщо стояти навпроти «сплячого» лева з заплющеними очима довго-довго, а потім різко розплющити очі, то він бідолаха не очікуватиме цього і на частку секунди вам вдасться спіймати його погляд. Цей погляд – і є дзеркалом його душі, образом цього міста і всього цього Всесвіту. Цей погляд – і є поглядом Львова.




Місто, про яке я розповіла, не існувало ніколи. Для вас не існувало… Для вас існує зовсім інший Львів.

Share:

0 коментарі