Концепція щастя

Коли я востаннє відчувала себе щасливою? Мені хотілося відповісти одним «ніколи» і не повертатися до цього питання. Мені хотілося поставити епіграфом слова Андрія Тарковського про те, що «людина зовсім не створена для щастя». Мені хотілося поставити під сумнів таку можливість взагалі. Бо як скажіть мені, будь ласка, я можу бути щасливою, коли інші нещасні? Як я можу бути щасливою знаючи, що у цю ж секунду люди помирають від голоду, чи холоду, чи просто зла інших; знаючи, що хтось плаче; і що є бездомні коти?

Мені хотілося видати щастя за щось таке, що можуть відчувати тільки дурні, або егоїсти. Мені хотілося зробити з нього прерогативу дитинства. Врешті, у кожного, мабуть, є оті чудесні та світлі спогади, коли тобі купують улюблену іграшку, або коли ти святкуєш дні народження, чи будуєш замок з піску?

Мені хотілося стерти песимістичний абзац і почати згадувати. Дістати старі фотографії. От я йду по зеленій траві, за одну руку мене тримає мама, а за іншу – тато, а коли вони мене відпускають – я вперше йду сама. От дідусь розповідає казки і ми ходимо вздовж безкінечних полів жита. На подвір’ї росте горіх, більший за весь світ. Ми граємося коло нього у свої власні казки. Я – принцеса. От мені купують перший велосипед, а коли підросту – двоколісний. На те, як я врешті навчилася їздити на ньому збирається подивитися вся родина. От ми ходимо у ліс. От продавчиня дивується, що я за дитина така, що не хоче, щоб їй купували ляльку, а я прошу у мами мильні бульбашки. От я вчуся читати на улюбленій книжці братів Грімм. Я йду до школи. Я відкриваю для себе математику. А потім – значно пізніше вже – у класі десь 8-9, коли мені вдавалося розв’язати рівняння найшвидше і зрозуміти його, я почувала таку ейфорію. Мені хотілося згадати її і написати про щастя так. Про щастя як відкриття. Про «Я знайшов», про яблуко, яке падає на голову… Я вже була майже готова пояснити його. Та це нагадує попередню концепцію дитинства, період «чому» закінчується (і зазвичай раніше, будьмо щирі, ніж у класі 8-9), люди дорослішають і вважають, що знають все і відкривати немає чого. Нова інформація вже не приносить такого захвату, ми розкладаємо її по шухлядках і все.

Мені хотілося не писати цей есей взагалі. Але потім все якось стало на свої місця. Я заплющила очі і пригадала безкінечну блакить і місце, де море переходить у небо, а небо переходить у море, наче вони одне ціле. Птахи літають низько-низько, а ти заходиш у воду і вона наче йде крізь тебе. Ти стаєш частиною цього всього, нероздільною з космосом, належною йому, або він належить тобі (а це одне й те саме, врешті). Я заплющила очі і пригадала гори. Відчуття вершини і відчуття польоту. Туман. А ще сніг. А ще його. Я заплющила очі і пригадувала свої сни і свої мрії. Тепер я здається знаю… знаю з чого потрібно почати. І тому… вдих-видих. Нове речення.

Щастя – це краса. Щастя – це зупинитися і побачити світ. 

Коли я востаннє відчувала себе щасливою? Щойно. 

Share:

0 коментарі