Бути Стенлі Кубриком

Дорогий містер Кубрик... Я подивилася всі ваші фільми (ну добре, всі, окрім одного - тригодинний "Спартак" відкладений через банальну втому від насильства і нелюбов до бойовиків взагалі). Мені видається, що я могла би стати вами. Колись. Напевно. Мабуть. Не знаю. 


Я ще не знав, що стану режисером тоді. Просто настало перше літо. Йшов 1928 рік. Мій дід, до речі, був українцем, коли вам цікаво. Тато передав мені любов до шахів, а ще до фотографії. Знімки й стануть моїм першим коханням. З них все почнеться. Я вам покажу. Я любив шукати миттєвості. Наприклад, такі: 







Перші мої фільми - така довга реклама. Смішно згадувати. Ні, не те щоб смішно... Просто дивно. Надто давно все було. Спершу "День сутички". Мені було всього-то 23. (От як тобі, наприклад, Яна..). Всі думали, що знімати фільми складно, а насправді - ти просто йдеш і знімаєш. Мені хотілося розповісти про життя того боксера, пізніше про життя священника ("Летючий падре", 1951), чи моряків (короткометражка 1953 року так і називалася). Далі почався весь цей нуар. Такі були часи. Не те, що тепер. Абсолютно не те. 

"Ми витрачаємо життя на те, щоб водити пальцем по сторінках довідника, шукаючи наші справжні імена, наші постійні адреси." ("Страх і бажання", 1952) А чи була та війна насправді тепер і сказати складно. Всередині мене - була точно. Напевно, тому про неї хотілося говорити. Говорити так само голосно, як і про тих людей. Говорити у "Вбивстві", у "Поцілункові вбивці", у "Спартаку", у "Дорогах слави", у "Докторі Стрейнджлав, або Як я перестав боятися й полюбив бомбу". Говорити у "Суцільнометалевій оболонці". 

Десь тоді приблизно я і зрозумів головне: "Єдина причина залишатися живим - це пошук причини".

Ох, моя дівчинко "Лоліта"... Я довго, до речі, шукав молоду акторку. яка змогла би настільки точно вжитися в образ героїні Набокова. Здається, отримати роль хотіло десь 800 дівчат. Не менше. 


Ми з Артуром Кларком щиро сподіваємося, що ви не зрозуміли нічого. Якщо ви зрозуміли мій наступний фільм до кінця, то ми старалися даремно. Ми хотіли засипати вас питаннями і не дати відповідей. Ми хотіли викинути вас за межі Землі і залишити у безкінечному космосі , наодинці зі всім цим Всесвітом. Ми хотіли мовчати. Ми не хотіли давати підказок. Та й перше слово звучить за 25 хвилин і 38 секунд від початку. Ви, напевно, до такого не звикли. Ви, напевно, вважаєте нас наївними, адже пережили 2001 рік. Я не пережив, вибачте. 

"Відсутність сенсу змушує створювати сенс."

Я беру лист чорного металу, свердлю там отвори і ставлю лампу. Так у мене виходить зоряне небо. Я мию тони піску, а потім фарбую його. Так у мене виходить поверхня Місяця. Так у мене виходить "Космічна одіссея 2011 року". Просто знайте, що ми не самі. І все. Мертва зебра - це пофарбований мертвий кінь. 

"Фільм стає всім тим, що глядач бачить у ньому."


"Мені завжди подобалося видавати сюрреалізм за реалізм."

Досліджувати насильство не простіше, аніж досліджувати космос. Можливо ви хочете скляночку молока? Перестаньте мені погрожувати! Я не хотів пропагувати зло. Я хотів показати вам вас. Просто навчіться вибирати. 

"В стилі старого доброго ультранасильства" ("Механічний апельсин", 1971). 


"Баррі Ліндон" (1971) і за п'ять років - "Сяйво". Мені потрібен був час. Це не простий фільм. Та я звик зводити снігові лабіринти з кількасот тон солі та пінопласту. 

"Here`s Johnny!" І не тільки Джонні, до речі. 

"З широко заплющеними очима" (1999). Сон нагадує смерть, правда ж? Напевно, це гарне закінчення. Мені подобається. 

Я просто одного дня не прокинувся. Морські хвилі розбилися об берег. Залишалося стільки фільмів, яких я не зняв. 

Share:

0 коментарі