Розмова Франса, Бенавенте-і-Мартінеса, Єйтса, Реймонта та Шоу в очікуванні потяга

Потяг спізнювався на кілька десятків років, усі мандрівники давно знайшли на своїх картах інші пункти призначення, усі обміняли квитки на засушені квіти, мертвих жуків, пожовклі фотографії та старі речі з горища, у залі очікування він сидів один. Вічно чимось незадоволений, з нахмуреним обличчям і такими ж думками, Бернард Шоу переглядав написане і вносив правки, щоразу ламаючи олівець. Бернард саме закінчував свій некролог. 


Потяги сьогодні йдуть з запізненням. [7] – пробурмотів собі під ніс Владислав Реймонт, поправив окуляри, що часто опускалися до самого кінчика довгого носа, і сів поруч з Бернардом Шоу. Той поглянув на нього байдуже і знову поринув у писанину. – До нас приєднаються ще троє. Ти не проти?
Вони будуть не раді мене бачити більше, ніж я їх. – відрізав Шоу, не відводячи погляду від записної книжки.

Їхній стіл був розташований на самому краю порожньої зали. Окрім двох зайнятих, до нього і справді було приставлено ще три порожніх хитких стільці. В повітрі було стільки важкості та напруги, що легше було повірити, що зараз ці місця займають привиди, в потім просто поступляться людям. Поруч було вікно, що виходило на єдину колію. На шибки тиснув холод і туман. Беззвучно до Шоу та Реймонта підійшов Анатоль Франс. Вчора його книги заборонили і він вчився не існувати, тому ставав щоразу прозорішим. Франс прийшов без капелюха і Шоу та Реймонту стало зрозуміло, що він збожеволів. 

Господи боже! Та чи можна так втікати – без капелюха, як божевільний! [2] – крикнув з дверей Хасінто Бенавенте-і-Мартінес. 
А я нікуди не збираюся йти. – сказав Анатоль Франс.
- Тоді все зрозуміло. – відповів Бенавенте-і-Мартінес та, тягнучи за собою велетенську валізу з книгами, зайняв четвертий стілець. – Навіщо ти залишив всі ці книги за дверима?
Я не хотів брати їх з собою. – виправдовувався Франс, намагаючись непомітно засунути валізу з книгами під стіл.
Скільки книг! І ви їх всіх прочитали, містере Анатоль? – запитав зацікавлено Владислав Реймонт.
На жаль, так. – відповів Анатоль Франс. – Саме тому я абсолютно нічого не знаю, бо тут немає книги, яка би не суперечила іншій, і, прочитавши всі, не знаєш, що й думати [2].
Дитячість, декаданс, французькі вигадки! [7] – вигукнув Реймонт.
У нас годинник на дві хвилини відстає, мені звідси видно міський. [8] – сказав Бернард Шоу, вдивляючись у туман. – А хто ще має прийти?
 Вільям шукає кому залишити своїх єдинорогів та троянди, тому й приходить останній.
А ми ж хоч і померли, втім все одно прийшли. [3] – ображено прошепотів Бенавенте-і-Мартінес. 

Четверо прислухалися до ножа, який з іншого боку дверей щось вишкрябував по дереву. Франс, Бенавенте-і-Мартінес, Реймонт та Шоу намагалися вгадати слова, які писав Вільям Батлер Єйтс, але у них нічого не виходило.


Древні картографи писали поперек білих плям: «Тут леви» [4].   промовив Єйтс, відчиняючи двері плечем. Шкутильгаючи та розливаючи вже давно холодну каву, він приєднався до товариства. Сів спиною до вікна.
То ці слова ти написав на дверях зали очікування? – поглянув на нього Шоу.
А ви тут бачите левів? – усміхнувся Єйтс. Потім його чашка впала і з гучним стуком розбилася. Вони побачили, як її топчуть єдинороги. Так на шматки розбився світ [6].
-  Він знову взяв їх з собою. – починав дратуватися Реймонт.
Кого? – не зрозумів Франс, книги якого падали всім на ноги і розкривалися на порожніх сторінках.
 Єдинорогів. – вже спокійніше повідомив Владислав. 
А я нічого не бачу. – сумно зізнався Анатоль. – Тепер, розсудливо шукаючи тільки те, що я можу знайти, я більше нічого не знаходжу… [2]
Краса, якої більше немає. – констатував Вільям. – Може вип’ємо ще по чашці кави, поки місяць на небі? 
Був же ранок. – поглянув кожен на свій годинник.
Потяга сьогодні знову не буде. – п’ятеро перезирнулися.
Цікаво, нам ще довго чекати? – Бернард Шоу поклав списану записну книжку у кишеню плаща та дістав нову.
Якби тут був орган і я вмів би грати, я б обов’язково зіграв вам. – сказав Владислав Реймонт і поринув в мрію, яку неможливо пояснити, - у мрію про мрії [7].
Це просто лялькова комедія, немає нічого «справжнього» - крик Хасінто Бенавенте-і-Мартінеса прозвучав надто театрально, втім від нього цього і чекали. – Це всього лиш ляльки на ниточках. Нитки можна побачити навіть у сутінках. Це дивакуваті маски італійської комедії, тільки не такі веселі, бо з тих пір пройшло багато часу і їм довелося поміркувати… [3].
Обійдемося без драм. Ми ж просто чекаємо на потяг. – попросив Анатоль Франс. На столі вже стояло п’ять чашок з гарячою кавою, хоча її ніхто не приносив. 

Вільям Батлер Єйтс встав і підійшов до вікна, він довго спостерігав за місяцем, який змінювався щосекунди, не чекаючи наступних ночей. Йому здалося, що вітер пронизує кожен його атом, проникаючи крізь шибку, тому Єйтс застебнув душу на всі ґудзики [4] та розмовляв з ним подумки зі всією сміливістю. Вітер сказав, що не бачив їхнього потяга. Вітер не нагадував себе, а місяць нагадував ожину [6].

Потяг не приїде ніколи. – промовив Вільям Батлер Єйтс з неймовірною радістю людини, яка зрозуміла все. Анатоль Франс, Хасінто Бенавенте-і-Мартінес, Владислав Реймонт та Бернард Шоу усміхнулися та сіли зручніше.


Потяга чекали лауреати Нобелівської премії з літератури:
1921 року – Анатоль Франс («Боги жадають» [1], «Злочин Сильвестра Боннара»[2])
1922 року – Хасінто Бенавенте-і-Мартінес («Гра інтересів»[3])
1923 року – Вільям Батлер Єйтс («Кельтські сутінки»[4], «Троянда алхімії»[5], «Зоряний єдиноріг»[6])
1924 року – Владислав Реймонт («Вампір»[7])
1925 року – Бернард Шоу («Учень диявола»[8], «Пігмаліон»[9]

Share:

0 коментарі