Осінній ранок


Старий чоловік одягнув капелюха вже надворі, коли рвучко зачинив хвіртку та вийшов на протоптану стежку, яка була єдиною у маленькому селі. Ступав він не кваплячись, озираючись та усміхаючись сам до себе. Два хлопчаки з мріями і веснянками ганяли м’яча. Чоловік подумав, що ще занадто рано і вони, скоріше за все, втекли з натоплених хат ще до сніданку, крадучись повз сплячих батьків. Туман робив невидимим усе навколо. Старий віддав пас сусідським футболістам, але вже не побачив їх крізь густу сіру ковдру. До справжньої зими було ще дуже довго, але й літо видавалося якимось сном, або казкою. Осінній ранок тік у жилах чоловіка і наповнював його мереживною ностальгією. Цією ж стежкою, так само згинаючись від років любові і печалі, ходив його дід. Дід підморгнув і заховався у той самий капелюх, який одягнув сивий внук. Мамину сукню з блакитного ситцю кілька секунд-десятиліть тому намочив солодкий проливний дощ. Тато ніс її на руках і говорив, що його коханій належатимуть всі зорі. Мама й так володіла всім світом, тому тихо раділа. Від цієї радості досі було тепло. Свого власного сина старий чоловік бачив зі спини, але наздоганяти не хотів. Той давно вирвався вперед і, мабуть, дуже поспішав, щоб встигнути повернутися на цю ж стежку у потрібний час. Непомітно все село сховалося за пагорбом. Воно просто закотилося за горизонт, як це щоразу робить втомлене Сонце. Старий взяв лопату, яка підпирала мало не вічний дуб (або це старий дуб підпирав лопату). Від перших несміливих морозів земля хрустіла, наче вафля. Гробар штовхнув лопату сильніше, вона розколола Землю і всі птахи наповнилися небом. Смерть ходила стежкою, всі плутали її з Життям, маючи при тому абсолютну рацію. 

Share:

0 коментарі