Текст, який не написали Деледда, Бергсон, Унсет, Манн та Льюїс

Хоч у кожної травинки, кожного дерева і кожного каменю були вуха [1], а отже була душа, він підняв зі стежки важкий камінь і жбурнув ним з усієї сили у чоловіка, який стояв у черзі попереду. Останній і сам кинув чимало каміння у відповідь [5]. Всі втомилися, бо простояли тут кілька днів (а то й місяців, чи десятиліть). Втомилися, без жодного годинника і будь-якого натяку на пору року. Хтось сказав, що був початок серпня, втім сніг йшов надто сильно, щоб у це повірити [4].

by Frank Hovart
-          То як тебе звуть? – повернув голову один чоловік з камінням до того, що стояв поруч.
-          Щоразу мене звуть по-іншому. – чесно відповів той і видихнув кілька клубочків диму з ртутної цигарки.
-          Мене теж щоразу звуть по-іншому. – з сумом повторив чоловік з камінням, але без цигарки. До його ніг тулилося руде кошеня з мутними молочними очима. – На що ти чекаєш?

-          Я хочу купити апельсинового соку за 80 центів [5].
-          Я чекаю на місце у санаторії. А ще хочу, щоб мені повернули олівець [4].
-          Я чекаю поки помре мій чоловік [3], або повернеться з в’язниці [1].
-          Мені потрібне нове пальто. Джек Лондон заплатив мені гроші за ідею для його нового роману і  я тепер можу купити собі нове пальто [5].
-          А я поспішаю, щоб зайняти за обіднім столом місце одного італійця, який багато розмірковував про людство. А ще мені потрібно пожалітися на воду у вині [4].
-          І для всього цього зробили одну чергу?
-          Мабуть.
-          «Будь-що означає будь-що» - такий прихований принцип дитячої мови [2]. – сказав чоловік, якого щоразу звали по-іншому і перетворився на маленьку дівчинку. Дівчинка тримала у кулачку пісок, кожну піщинку з нього можна було перевести в один рік людського життя  [1].
-          Тільки не розсипай пісок, добре? – злякався чоловік з черги, який кинув камінь першим.
-          Не хвилюйся, наша смерть нікому не завадить, бо її ніхто не помітить. – флегматично відказав йому чоловік, який щойно був маленькою дівчинкою.
-          А чого чекають вони, як думаєш? – запитав один іншого. Вони озирнулися і побачили, що черга немає ані початку, ані кінця. Видавалося, що вона тягнеться безкінечно.
-          Кожен на щось своє.
-          І дочекаються?
-          Ні.
-          Невже ти не віриш у вічне життя душі?
-          Ні [3].

Двоє, що могли мати будь-які імена стояли далі мовчки. Рудому котові набридло привертати до себе увагу. Він подумав, що тільки дія розриває коло [2]. Кота двоє більше не бачили. Вони взагалі не бачили нічого, що було би поза чергою.

-          Ми відчуваємо себе вільно лише у непорушному і мертвому [2].
-          Ніякого часу немає [4].
-          У тому і річ.
-          У тому і річ.

На полиці в старій бібліотеці припадали пилом книги Деледди, Бергсона, Унсет, Манна та Льюїса. Їх давно ніхто не брав для читання. Їхні герої переходили з сторінки на сторінку. Вони мали не так багато фраз, якими могли би обмінюватися. Герої стояли у довгій черзі, займаючись відчайдушною філософією [4], вони хотіли отримати хоча би трохи уваги, яка би переконала їх, що створювали їх не даремно.


Автори-лауреати Нобелівської премії з літератури:

1926 року - Грація Деледда («Еліас Портолю» [1])
1927 року – Анрі Бергсон («Творча еволюція» [2])
1928 року - Сігрід Унсет («Фру Марта Еулі [3])
1929 року - Томас Манн («Зачарована гора» [4])
1930 року - Сінклер Льюїс (публіцистика [5], «Кошеня і зорі» [6])

Share:

0 коментарі