Кагарлик Олега Шинкаренка: Фантомний спогад про майбутнє

Будь-яка антиутопія - це своєрідне попередження. Моделювання майбутнього, яке є теоретично можливим, коли не почати щось змінювати саме тепер. Що змінювати? - це вже питання, на яке має дати відповідь сам читач. 

Роман Олега Шинкаренка "Кагарлик" - такий собі уламок української хроніки з 2101 року (за версією отця Андрія), чи з 2060 року (за версією майора Григоренка). Книга почала писатися фрагментами на спеціально створеній сторінці у "Фейсбуці" з 12 грудня 2012 року та була вже видана двічі (у 2014 та 2015 роках). Невдовзі має вийти і англійський переклад "Кагарлика". 

"... слова - це необхідна перешкода."

"Скажу сразу — сюжета никакого нет. Все события совершенно случайны и ни на что не намекают... Обыкновенное фантомное воспоминание."

Після війни з Росією, смерті останнього президента та ряду інших таємничих подій Україна перетворюється на пустку. По Києву потрібно їхати годинами, щоб зустріти бодай одну живу душу; у різних населених пунктах час плутається та йде за своєю логікою. Втім, найбільш незбагненною точкою на карті є Кагарлик - невелике місто, де зупинився час. Саме туди і вирушає головний герой, який не пам'ятає свого імені. Практично єдиним доволі туманним спогадом героя є дружина Олена, яку він хоче знайти у Кагарлику. 

"Все, що я міг собі уявити, було схожим на Кагарлик."

"А на Кагарличчині знаєте як кажуть? "Підожди мене хвилинку, повернусь через годинку" або ж "Зачекайте пару тижнів, куме, доки чай завариться."

Друге видання роману - 2015 рік (Видавництво "Люта справа")

"Поринь у спогади" - рекламний напис, який було видно з вікна покинутої будівлі, де прийшов до тями Олександр Сагайдачний (пізніше ми дізнаємося, що саме так звуть головного героя твору). У химерні спогади поринаємо і ми.

"...читачі збагачуються чужими спогадами за рахунок власних, а персонажі взагалі не мають власних спогадів, тому вони повинні їх поступово набувати."

У цих спогадах знайдеться місце для діда Петра, який виявиться богом; для куль православного воїнства, для сингулярності, яка поглинула Кремль, для соморфонів без кнопок та екрану, які не припиняють говорити те саме: "Россия-матушка, широка ты, Россия-мать...". У цих спогадах знайдеться місце для морфонів, що містять у собі модель конектома людини (з такою копією Путіна і розмовляла у романі одна жінка); певну відсутність смерті (С этого момента смерть получила определение “пауза зависимости” со значением от нуля до бесконечности."). Врешті, в своїх спогадах Олександр не тільки двічі знаходить Олену, а й міг би двічі знайти іншого себе. 

"Але я зовсім не відчуваю відсутність спогадів як дефіцит. Це навіть певна перевага: ніхто не схопить мене за якісь недоліки в минулому."

Перше видання роману - 2014 рік (Видавництво Сергія Пантюка) 

"Іноді у мене виникає враження, ніби ми живемо у далекому минулому, нічого ще не трапилося з того, що я ледве пригадую, і кожного дня уявні спогади поступово стають спогадами справжніми, — сказав мені отець Андрій. — Але насправді ми живемо у далекому майбутньому, і всі мої спогади дійсно справжні". 

"Кагарлик" - це такий собі літературний Кубик Рубіка, який, втім, немає одного єдиного правильного вигляду, а радше нагадує ті п'ятивимірні романи, про які згадує у своєму тексті автор. 

"Правди взагалі не існує. Є лише декілька версій, які допомагають отримати приблизне уявлення... Я існую лише певним чином. Ти би сказав, що мене немає."

В одному з інтерв'ю Олег Шинкаренко сказав, що почав писати "Кагарлик", аби доповнити українську літературу чимось новим. Мені здається, йому це вдалося на всі сто відсотків. 

Share:

0 коментарі