Як книга про смерть може навчити любити життя

Рецензія на книгу "Бути смертним. Що важливо наприкінці життя"
(Атул Ґаванді) 
Видавництво Vivat, 2016

На українську мову переклали бестселер американського хірурга Атула Ґаванді, який може легко змінити ваші погляди на життя (або точніше - на смерть). Зовсім невелика книга, яку можна легко "ковтнути" за два вечори, є безмежною за кількістю уроків та сенсів. Ґаванді розповідає про початок власної роботи лікарем та зізнається, що не знав, як допомогти людям, які ймовірніше за все помруть. Його вчили рятувати, а не готувати до смерті. Його вчили пропонувати складні та небезпечні операції, а не відверто говорити про те, що вони тільки продовжать страждання на кілька місяців. Атул сприймав смерть пацієнтів як порушення правил гри, поки не зрозумів, що вона - це не програш, а природний процес, який можна не тільки зрозуміти, а й підготуватися до нього. І насправді наприкінці життя важливими є не погоня за кількома днями, не операції, лікарні та таблетки, а можливість радіти кожній миті, любити та бути з близькими.


Ґаванді переконаний, що даючи примарні надії та тримаючи людину в лікарні (йдеться про смертельні хвороби, коли лікар не бачить шансу на одужання), в неї забирають шанс на  останні щасливі дні. 

Слушно, що колись смерть була більш звичною. Люди не жили так довго і не було медичних препаратів, які могли б їх врятувати. Вони сприймали всі зміни організму та були до них готовими. Зараз же "ми сприймаємо життя на схилі літ як щось неправильне. Ми потребуємо допомоги, часто протягом тривалих періодів, і сприймаємо це швидше як хворобу, а не як новий природний та очікуваний стан речей." Правда в тому, що "все розвалюється" і до цієї думки потрібно призвичаїться. 


Автор міркує над проблемою старості - колись люди у віці були авторитетом, зараз же за допомогою звертаються до пошукових систем та експертів. Втім, це не означає, що молодість перемогла старість. "Культ старості, можливо, минув, але не тому, що його змінило схиляння перед молодістю. Його замінив культ незалежної особистості." - пише Ґаванді та називає один з головних пріоритетів сьогодення - самостійність. Також лікар запевняє, що люди бояться не смерті, а того, що відбувається перед нею - втрати друзів, погіршення пам'яті, зміни способу життя; бояться втрачати контроль та ставати залежними від інших. Тому потрібно ставити інші питання: На що ви сподіваєтеся і чого боїтеся? На які компроміси можете піти? Наприклад, Ґаванді розповідає про чоловіка, який сказав, що згоден жити поки зможе дивитися футбол та їсти шоколадне морозиво (ці слова допомогли його дочці прийняти рішення про операцію).

Загалом, американський досвід щодо старості цікавий і корисний для українських спеціалістів. Тому книгу, перш за все, мають прочитати лікарі, соціальні працівники та чиновники. Ґаванді багато пише про будинки для літніх людей, а також хоспіси та паліативний догляд. Я мало задумувалася над цим питанням у наших реаліях і та інформація, яку вдалося знайти про такі заклади, виявилася не вельми втішною.

Коли ми молоді, ми живемо так, наче смерті немає. Автор згадує про дослідження Лаури Карстенсен та пише про те, що пріоритети у людей, які розуміють, що скоро помруть, змінюються - для них не важливі нові знайомства, накопичення знань та досягнення; вони хочуть бути тут і зараз, радіти кожній секунді. А такі бажання, бажання, які є справді найважливішими наприкінці життя, виконати не так складно. Окрім того, коли розуміти, що життя не вічне, то саме любов стає пріоритетом. 

Share:

0 коментарі