Кендзабуро Ое: гротескність реалізму і поетичність зла

Кендзабуро Ое (народився у 1935 році) - японський письменник-гуманіст, лауреат Нобелівської премії з літератури 1994 року. Коли Кендзабуро було 9 років його батько загинув на війні. У юності писав вірші та редагував літературний розділ шкільного журналу. Навчався на філологічному факультеті Токійського університету. Захоплювався вивченням творів Паскаля, Камю та Сартра (останній навіть був темою наукової роботи Ое). У 1960 році одружився, а у 1963 році став батьком. Його син народився з пошкодженням мозку - цей епізод надихнув письменника на написання роману "Особистий досвід". Жанр творів автора часто характеризують як гротескний реалізм

Здавалося би, а чи можна поетично описати втечу, несправедливість, егоїзм, смерть, зло?.. Чи можна писати про це все так само красиво і піднесено, як, наприклад, про любов і ніжність? Виявляється, що так. І саме ця невимірна поетичність і підкорила мене у текстах Кендзабуро Ое, перш за все. А потім, звісно, підкорило і все інше. 


У 2016 році видавництво "Фоліо" презентувало книгу Кендзабуро Ое, яка містить два романи:"Особистий досвід" та "Обійняли мене води до душі моєї". Про враження від цих двох творів я і спробую розповісти нижче. 

"Особистий досвід" 

"Океан, що омиває Африку, було надруковано зворушливим кольором зимової вранішньої небесної блакиті." 

Птасі двадцять сім років і чотири місяці, але він не готовий бути ані чоловіком, ані батьком (його дитина от-от має народитися). Всі його думки полонили мрії про Африку. Саме там, на думку Птахи, він і відчує справжню свободу, заживе справжнім життям і звільниться нарешті від буденності. Поки немає змоги втекти в Африку насправді, головний герой втікає за допомогою алкоголю - так було і після весілля, і після повідомлення про народження сина з вродженою аномалією, мозковою грижею (що виглядає так наче у дитини дві голови). "Я батько монстра!" - крутиться у голові Птахи, який одразу ж вирішує, що його сину ("забинтованому Аполлінеру") краще було б померти. Власне внутрішній конфлікт головного героя і стає головною темою роману. Поки дружина, яка ще не оговталася після пологів, перебуває у лікарні, Птаха продовжує пиячити, проводити час з коханкою (у Хімімко не так давно покінчив життя самогубством чоловік, отож у цієї жінки теж вистачає причин втікати - вона й врешті проситиме Птаху покинути все і поїхати разом в Африку) і побиватися через втрачену та ще не здобуту свободу. 

"Особистий досвід" - складний роман про вибір. Якщо втікати, то як довго? Якщо залишитися, то чи це не кінець усім мріям? 

"Я думала про мультивсесвіт." - говорить якось Хіміко до Птахи. Їй хочеться вірити, що існує безкінечно багато світів, де все склалося інакше: де її чоловік не помер, де дитина Птахи народилася здоровою... І на цю теорію легко купитися, бо якщо є безкінечно багато світів, то від нашого вибору тут небагато залежить. Тому можна робити все. "Надзвичайно спокусливе зображення пекла", хіба ні? 

"Я граю в гру, яку програв від самого початку."  Втім, потім в цій історії з'являються інші слова: спершу - "надія", потім - "терпіння". І коли роман закінчується стає зрозуміло, як ніколи - від одного єдиного рішення залежить все. 

"Обійняли мене води до душі моєї" 

"Щойно я отримав сигнал. Сигнал про Китове дерево. Тому я маю чимдуж бігти, навіть не переводячи дух."

Я зазвичай не читаю анотації, але тут якось це вийшло само собою і я вже знала, що на мене чекає роман про проблеми лівого екстремізму. Спочатку я чесно не розуміла - до чого тут взагалі це... Це ж історія про маленького хлопчика Дзіна, який спершу постійно намагався померти, а тепер вивчив голоси практично всіх птахів; це ж історія чоловіка, який оголосив себе повіреним китів і дерев та вірив, що вони є вищими істотами, а люди просто нічого не тямлять... 

Це потім виявилася зовсім інша історія. Про підлітків з такої собі Команди Вільних Мореплавців, що крали автомобілі, бо їх занадто багато і вони мають бути у спільній власності; крали зброю; судили своїх, не вірили іншим і так і не змогли сформувати... мету свого бунту. Для цього їм спершу і знадобився Оокі Ісана - власне той самий повірений китів і дерев, який поселився зі своїм сином у бункері. 

"Щойно я репетирував свою смерть." 

У романі чимало оригінальних персонажів: Приплюснутий, Лиходій, Бой, Такакі, Інаго... Вони могли би стати головними героями окремих романів, адже їхні життєві драми не менш глибокі, аніж в Ісани. Коли дізнаєшся їхні історії, хочеться відкласти читання і спершу обдумати їх, зрозуміти... 

Химерна і красива історія про зло. Історія, яка врешті обертається так, що просто не розумієш - а де була та точка неповернення? Коли Оокі Ісана вирішив, що для того, щоб захищати китів і дерев потрібно стріляти в людей? Коли ці діти виросли непомітно для себе і перетворилися на справжніх злочинців? Що їх спонукало мріяти про шхуну і безкрає море, де не буде більше нікого? Що ще могло статися під Китовим деревом? І чи це та революція, якої вони хотіли? 



Я не часто закохуюся у письменників з першого слова. Такого доволі давно не траплялося і яка ж це радість - отримувати таке задоволення від читання і хотіти чи не після кожної сторінки дивуватися і тішитися, що можна писати настільки геніально. Дякую, Кендзабуро Ое. 

Share:

0 коментарі