Клуб невиправних оптимістів Ґенассії: Якщо не ми будемо оптимістами, то хто тоді?

Жан-Мішель Ґенассія (народився у 1950 році в Алжирі) - сучасний французький письменник. Працював адвокатом, потім писав сценарії для телесеріалів. У 1986 році опублікував детективну книгу, втім сам своїм дебютом у літературі вважає "Клуб невиправних оптимістів", що побачив світ у 2009 році та отримав Ґонкурівську премію ліцеїстів. В 2012 році опублікував другий роман - "Дивовижне життя Ернесто Че". Потім вийшли книги "Обмани-Смерть" (2015) та "Вальс дерев і неба" (2016). 

Українською "Клуб невиправних оптимістів" було перекладено у 2017 році. Це справжній "роман покоління", на який я рекомендую звернути увагу. Чому? Розповім нижче. 


"Клуб невиправних оптимістів" переносить читачів у Париж кінця 50-тих - початку 60-тих років минулого століття. "Холодна війна"; Алжир; люди, що втікали з соціалістичних країн, щоб тільки залишитися живими; нові і старі ідеали; сумніви, страх, розчарування, сум за домом і разом з тим переможне "ми живі, а отже нічого не втрачено"... А ще Камю та Сартр, знаходити згадки про яких в романі було моєю особистою радістю. Особливо першого, на боці якого я у цьому безкінечному протистоянні двох геніїв. Втім, книга Жана-Мішеля Ґенассії не про політику і не про суспільні питання, чи радше - не тільки про них, адже головний герой роману спершу взагалі мало ними цікавиться - 12-річний Мішель Маріні постійно читає на ходу, любить фотографувати, слухати рок-н-рол з платівок, закохується, шукає себе, дружить щиро і дивиться на світ по-дитячому зацікавлено і часто по-дорослому мудро. "Клуб невиправних оптимістів" - це меланхолійний та добрий щоденник підлітка, якому пощастило жити у тому прекрасному Парижі, який відкрився для нього по-справжньому під час однієї ночі, коли вдалося вислизнути від батьків на вечірку і побачити французьку столицю такою, якою вона є - атмосферною та чарівною у світлі ліхтарів. 

Одного разу, полишивши на мить улюблену гру у кікер, Мішель помічає у бістро "Бальто" потаємний вхід. Якось він наважується туди зайти і знайомиться з "Клубом невиправних оптимістів", де всі грають у шахи, куди часто навідується Сартр і де збираються люди, що покинули СРСР і тепер шукають підтримки один одного в чужій країні. Там Мішель знайомиться з Ігором, Леонідом, а потім і Сашею, чиї історії ми також будемо дізнаватися протягом роману. Ці історії відкривають цілий пласт скалічених доль і ні з чим не зрівняної віри у краще майбутнє. "Якщо не ми будемо оптимістами, то хто тоді?" - питає Ігор і цими словами можна сказати про персонажів роману чи не найбільше. 

Складною і болючою для самого Мішеля є історія його родини: розлучення батьків; рішення брата Франка поїхати до Алжиру і те, до чого воно призведе. В такі моменти оповіді стає шкода, що на плечі молодого хлопця звалюється стільки життєвих випробувань. І радісно, коли разом з ними приходять люди, що роблять все світлішим - кава з молоком у квартирі Сесіль; підтримка Саші і його поради: невипадкова зустріч з Каміллою, в яку Мішель не міг не закохатися... 

"Клуб невиправних оптимістів" - це з одного боку майстерний монтаж двох зображень, аби забрати з негативу те, чого бачити не потрібно; з іншого - усмішка Сесіль на фото біля фонтану, на її найкращому портреті, що зробив Міщель. Ця книга і про залишену на зберігання (було би добре, коли би так) колекцію платівок і про останній лист з зізнанням; ця книга про смерть і про життя; вона про ліки від смутку (смачна їжа, музика і кіно - існує три види ліків, щоб ви знали) і про один дзвінок з невідомого номеру. Вона про все, з чого і складається кожне життя: чорного і білого. Зовсім як шахова дошка. Хід на якій завжди робимо ми самі. 

Share:

0 коментарі