Зулейха відкриває очі

Ґузель Яхіна (народилася у 1977 році в Казані) - російська письменниця, що своїм дебютним романом "Зулейха відкриває очі" (2015) розповіла сильну і пронизливу історію про розкуркулення 1930-тих років на прикладі долі тендітної татарки Зулейхи. Книга отримала низку нагород (лауреат премій "Книга року - 2015", "Ясна поляна - 2015", "Велика книга - 2016", "Сірано - 2016") та позитивних відгуків як критиків, так і читачів. Зараз Ґузель Яхіна працює над новим романом - "Діти мої". 

Українською мовою роман "Зулейха відкриває очі" було перекладено у 2017 році. І його варто прочитати. Розповідаю чому. 


На написання книги Ґузель Яхіну надихнула історія її бабусі. Останню у 1930 році розкуркулили та заслали на пустинний берег Ангари. Спершу доводилося жити у землянках, потім було побудовано перші будинки. Там бабуся письменниці прожила 17 років. Головна героїня роману Яхіної проходить практично той самий шлях. Отож, перед нами історія, що вміщає в собі біль та спогади цілого покоління; історія, що чесно говорить про злочини радянської влади та проливає світло на події двадцятого століття. Втім, неправильно було би (принаймні для мене) розглядати роман тільки через призму теми розкуркулення. Адже "Зулейха відкриває очі" - це, перш за все, книга про жінку, що не задавалася не зважаючи ні на що

Життя Зулейхи було розплановано наперед. Їй судилося бути покірною та вірною дружиною, прислужувати свекрусі, не жаліти себе, не звертати уваги на свої почуття, надіятися тільки на Алаха... Відзиватися, коли її кличуть "мокрою куркою"; називати чоловіка хорошим, навіть коли він її бив. Вона й робила це все, дозволяючи собі хіба невеликі "слабкості" - називати свекруху поза очі "Упирихою"; вкрасти яблучну пастилу, щоб задобрити духа околиці. Робила, не очікуючи жодного порятунку, вірячи забобонам, пророцтвам і снам. Існуючи у декораціях свого персонального пекла, народжуючи і ховаючи доньок. Чекаючи на смерть. Втомившись жити. 

"Їй здавалося, що вона бачить життя. Пізніше виявилося, що бачила смерть."

Стискається серце від усвідомлення того, що це не поодинокий випадок; що безліч жінок і досі вірять в те, що не мають права голосу і погоджуються бути людьми другого сорту. 

Дивно, що заслання, постійний голод, чужа культура... можуть стати порятунком. Можуть - ні, не зробити тебе щасливим, а просто притупити біль і подарувати крихту світла серед непроглядної темряви (навіть коли ця крихта - це отруєний цукор, який можна носити в кишені як нагадування, що вихід буде завжди). Так сталося з зеленоокою Зулейхою. Її забрали з рідного маленького селища і посадили на вагон-теплушку, що прямував по каторжному маршруту в Сибір. Зулейха побачила інших людей, які жили інакше (любили тільки партію, революцію та свою країну; жили у яйці, щоб не бачити зла; говорили французькою; малювали картини...); вона вперше почала прислуховуватися до себе: перетворювалася на мед; переконувалася, що небо не впаде, коли зробити щось не так, як вчила мати, чи наказував чоловік, або свекруха. І все змінилося. Зулейха відкрила очі, щоб побачити все по-новому. 

"Нещодавно раптом збагнула: добре, що доля закинула її сюди. Тулиться вона в казенній лазаретній комірчині, живе серед нерідних по крові людей, розмовляє нерідною мовою, полює, як мужик, працює за трьох, а їй - добре. Не те щоб щаслива, ні. Проте - добре." 


Сильна і глибока книга, які зустрічаються не так часто. Болюча, але дивним чином, все ж, життєствердна. Дозволяє пригадати, як же нам всім пощастило просто мати змогу вдихнути та відкрити очі. 

Share:

0 коментарі