День, коли його бачили востаннє

У напівпорожню кав'ярню зайшло велике фіолетове чудовисько – грізне на вигляд і з добрими очима. Воно ледь протиснулося поміж вузькими рядами столиків та м'яких різнокольорових стільців; і сіло біля чоловіка, що вже замовив третю каву поспіль. Той підняв погляд і абсолютно не здивувався, побачивши чудовисько. 

- Чому ти стільки років не приходило? – запитав чоловік, ледь стримуючи крик розчарування; стараючись, щоб не чутними були всі його безсонні ночі, гул думок та страхів. 
- Ти перестав у мене вірити, а отже – бачити. Я приходило. Постійно. – говорило чудовисько з дивним поєднанням докору та ніжності. 
- А що змінилося сьогодні? 
- Ти. – відповіло чудовисько і усміхнулося очима. А потім додало ледь чутно. - Я не саме прийшло. 

У той же подих в кав'ярню почали заходити і приєднуватися до чоловіка, що вже замовив третю каву поспіль, та великого фіолетового чудовиська – грізного на вигляд і з добрими очима – й інші. Там був старий вчитель живопису (на перший урок він приніс картину та сірники. Підпалив і сказав: "Дивися, це схід Сонця"), маленька дівчинка у жовтому платтячку (плюшевий ведмедик, дві сльозинки, побиті коліна, переїхала з батьками невідомо-куди – якою виросла, де вона зараз, як її знайти – ніхто тепер не знає), чорно-білі мама й тато (чорно-білі, бо з чорно-білої фотографії, найщасливішої в історії світів – він точно знав – якщо тоді фото були чорно-білими, то й все навколо теж – не переконуйте у протилежному), Амелі (в яку він закохався в 13 років і передивився фільм з нею 113 разів), колись найкращий друг (а потім – незнайома людина; якось у сніжний четвер вони вкотре зустрілися і зрозуміли, що тепер не впізнають один одного) та тінь замість когось (не питайте). 

- Чому ви тут? – вдавав, що дивується, чоловік з кав'ярні. 
- Ми всі, хто був для тебе важливим. Прийшли за тобою. – пояснили чорно-білі мама й тато. Тато тримав маму за руку, а вона дивилася на нього закохано і замріяно. 
- Підеш з нами? – запитала маленька дівчинка. 
- А куди ти переїхала? Чому нічого не сказала? – чоловік знову став тим маленьким хлопчиком, що роками чекав її на одному і тому ж їхньому місці – біля великого горіха в кінці вулиці. 
- У Париж. Татові там запропонували роботу і ми одного ранку просто зібрали всі речі і переїхали. Вибач, мені було всього 5 років і я спершу не вміла писати листи, а потім подумала, що тобі вже стало байдуже. 
- Я теж живу у Парижі. – сказала Амелі до дівчинки. 
- Ми живемо у різних містах. – не погодилася дівчинка. 
- Чому? – не зрозуміла Амелі. 
- Бо твоє життя – кіно, чарівна Амелі. – підказала тінь. 
- А ти взагалі не зрозуміло хто. – захистив засмучену Амелі, яка понад усе хотіла бути справжньою, вчитель живопису. – Реальність – це такий жарт. Ми всі існуємо і не існуємо водночас. 
- І я? – запитав чоловік, що вже замовив третю каву поспіль. 
- Особливо ти. – відповіло чудовисько. 

Чоловік допив одну чашку кави і замовив наступну. Офіціантка була втомлена і дуже красива. Вона відчувала, що щось станеться, але не знала з ким і коли. 

- Ви бачили тут чоловіка – середній на зріст, сині джинси, чорні кросівки, футболка чорна з логотипом "Nike", коротке русяве волосся, блакитні очі, татуювання лініями (кожна лінія – спроба почати все спочатку) навколо зап'ястя лівої ріки, розбите серце? – питали наступного дня. 
- Він вчора просидів весь день за тим столиком. – показала рукою вліво офіціантка (все ще втомлена, все ще красива). – Замовив чашок десять кави. Не менше. 
- Нічого собі. – сказав колись найкращий друг. – З ним хтось був? 
- Нікого. Я ще подумала – сидить весь день сам і п'є каву. Подумала, що у нього щось сталося. Хотіла підійти і поговорити, але… 
- То ви з ним не розмовляли? – запитала тінь з зовнішністю топ-моделі. 
- Ні. Просто приносила йому каву. – відповіла офіціантка. – Щось сталося? 
- Не можемо його знайти. – було видно, що тінь з зовнішністю топ-моделі багато плакала і колись найкращому другу потрібно було її багато втішати і повторювати спершу "Ми його знайдемо", а потім – "Ми не винні". 

Чоловік і далі приходив у ту кав'ярню. Сідав за улюблений столик, пив каву. Деколи з ним була Амелі, деколи – чудовисько, чи вчитель живопису. Деколи він приходив з маленькою дівчинкою, а деколи навіть з колись найкращим другом та тінню. Або зі всіма одразу. Просто його вже ніхто ніколи не бачив.

Share:

0 коментарі