Щоденник Одеського кінофестивалю 2018

Ще 3 роки тому я тільки мріяла про Одеський кінофестиваль. Пам'ятаю, як сиділа в офісі, працюючи ще на тій смішній роботі, де потрібно було встигнути написати 20-25 статей (гм... заміток?) за кожну з яких платили по кілька гривень, і побачила новину про те, що в Одесу приїздить Даррен Аронофскі. Я була готова розридатися прямо там, ховаючись від колег за своїм екраном ноутбука. Аранофскі був тоді моїм кумиром, ніякої відпустки мені не давали, грошей на ОМКФ не вистачало і взагалі - самостійна поїздка на 9 днів в Одесу, щоб просто дивитися кіно, здавалася нереальною. І чудово, що все змінилося. Невдовзі я звільнилася і влаштувалася працювати позаштатним автором на мій любий AdMe.ru (де працюю і досі), а в 2016 році вперше поїхала на Одеський кінофестиваль. Чи варто говорити, що це була казка? Минулого року в дати проведення ОМКФ я стояла в лавандовому віночку і білій сукні навпроти коханого і говорила одні з найважливіших слів у своєму житті. А цього року - знову буде кіно і море, море і кіно. 

Отже, 13-21 липня 2018 року моїми очима. 


У міжнародній конкурсній програмі 12 фільмів, в національній - 5. Буде ще конкурс європейських документальних фільмів (8 стрічок), короткометражки, фестивальні хіти (13 стрічок), гала-прем'єри (6 стрічок). Також українська ретроспектива, ізраїльське кіно, фільми Наомі Кавасе (спеціальний гість ОМКФ-2018), спеціальні покази, серіали, кіно для дітей, майстер класи... Міжнародне журі очолить продюсерка з Польщі Ева Пущиньська. Приїдуть індійський режисер та сценарист Рітеш Батра, французький режисер та сценарист Арно де Пальєр, грузинська акторка Ія Шугліашвілі, член Національної спілки кінокритиків США Роберт Гортон, французький актор Дені Лаван, американський актор Ерік Робертс та багато інших. 

На цьогорічному Одеському кінофестивалі покажуть такі очікувані фільми як: "Чоловік, який вбив Дон Кіхота" (Террі Ґілліама), "Екстаз" (Ґаспара Ное), "Не хвилюйся, він далеко не піде" (Гаса ван Сента), "Крамничні злодюжки" (Хірокадзу Корееди), "Людський потік" (Ай Вейвея), "Всі знають" (Асгара Фархаді), "Холодну війну" (Павела Павліковськи), "3 обличчя" (Джафара Панагі)...

Я не хочу побачити всіх і все. Це було би важко і питання - чи насправді потрібно. Хочу відчувати кожен кадр, хочу помічати красу, хочу полюбити кінематограф і його магію ще більше. 

Ви зі мною? 

13 липня, День 1

Цього року ОМКФ відкриває фільм Бенедікта Ерлінґссона "Жінка на війні". А моїм відкриттям фестивалю стане спеціальний показ "Коротких зустрічей" та "Ляльки" Кіри Муратової



14 липня, День 2

"Дівчина" (Girl, Lukas Dhont, 2018) - 10 ★ з 10 

Дуже моє кіно. Головна героїня - 16-річна Лара - переїхала з татом і 6-річним братом у нову квартиру, пішла в нову школу, почала все спочатку, аби навколо не було жодної людини, яка пам'ятає її хлопцем. Тато каже: "Ти дуже сильна. Ти приклад для багатьох.", а вона відповідає, що не хоче бути прикладом, а просто хоче бути дівчиною. Її історія болить, адже болить самій Ларі. Її не влаштовує дія гормональних препаратів, бо вони надто повільні. Лара хоче жіноче тіло, хоче бути балериною, а лікар, рідні говорять: "Насолоджуйся моментом". Вона не насолоджується, а мучить себе ще більше, бо все навколо не так. "Мені страшно, що нічого не зміниться." - говорить вона. І я би хотіла, щоб змінилося. Це історія про пошук себе, пошук гармонії, втрату ідентичності і оте "Хто я насправді?", без відповіді на яке і жити неможливо. 


"Спекотні літні ночі" (Hot summer nights, Elijah Bynum, 2018) - 10 ★ з 10

Режисерський дебют Елайджа Байнума, трилер про антидорослішання з прекрасним Тімоті Шаламе в головній ролі. Він - Даніель (або Денні, "бо так крутіше") приїздить на літо до тітки. У маленькому містечку є або місцеві, або "літні-залітні" багатії. Денні не належить ані до тих, ані до інших. "Ніхто не хоче бути таким, як він". Хіба? Далі буде знайомство з найкрутішим хлопцем, що невдовзі стане напарником у наркоторгівлі, найкрутішою дівчиною, у яку Денні, звісно, закохається. І, звісно, все це закінчиться катастрофічно. Бо таке спекотне божевільне літо 1991 року. Все дуже атмосферно, легко та круто. Другий поспіль фільм на 10 з 10 і чи може цей кінофестиваль бути ще кращим?


Наступним також був режисерський дебют - цього разу актора Пола Дано. Його фільм "Дике життя" (Wildlife, Paul Dano, 2018) - сімейна драма, що переносить глядачів у 60-ті. У головних ролях - Джейк Джилленгол та Кері Малліган. Остання навіть зізналася, що погодилася на цю роль через можливість зіграти дружину та мати, яка не обов'язково має бути правильною, втім це не робить її поганою. Кіно вразило не так, як попередні, тому - 8 ★ з 10. Найбільше сподобався кінець "Дикого життя", коли син робить портрет мами і тата у фотосалоні, в якому працює на вихідні. Він рахує "1, 2, 3" і фільм закінчується. Йому хотілося, щоб принаймні на фото вони були такою щасливою сім'єю, як раніше (або як у його мріях). 


Від четвертого на сьогодні фільму очікує багато, адже його зняв один з найвідоміших представників "нової хвилі" іранського кінематографу - Джафар Панагі. 

"Три обличчя" (Se rokh, 2018, Jafar Panahi) - 9 ★ з 10

Фільм починається з телефонного відео, на якому юна дівчина, що мріє бути акторкою, вбиває себе. Вона говорить, що робить це, адже інша акторка - доросла та відома - не відповідала на її повідомлення. Цей ролик Джафар Панагі (що виконує у своєму фільмі одну з головних ролей) і показує отій дорослій та відомій акторці. Остання сумнівається у правдивості відео і хоче знайти дівчину з ролика - або живою (тоді це все розіграш), або мертвою (тоді це правда). 

"Три обличчя" - дуже колоритна драма. Страшно, що на нашій планеті є ще такі міста, де жінка не має права на базові речі - наприклад, освіту. Де світ такий маленький, унормований низкою застарілих правил і таких же страхів. Панагі - літописець своєї країни і своєї епохи. І його фільми, як на мене, цінні, перш за все, як доказ. Хоча, звісно, драматургічно та візуально все теж на рівні. 




15 липня, День 3


"Паризька освіта" (Mes provinciales, Jean-Paul Civeyrac, 2018) - 9 ★ з 10

Чорно-біле кіно про молодість, фільми, Париж, розмови, сумніви, мистецтво, життя, смерть, дружбу і любов. Головний герой приїхав у столицю Франції навчатися, його друзі (та чи друзі насправді, бо хто з нас знає, що насправді твориться в душі в інших?) - майбутні режисери, "молоді океани", які так само шукають своє місце у всіх цих чорно-білих плівках. Їх турбує грань між кінематографом і життям. Їх турбує: "Ти думаєш, кіно може врятувати планету?". А деякі відповіді ще більше, аніж питання: "Фільм має показувати, що світ - це місце, де можна жити". "Паризька освіта" - це монологи, діалоги і полілоги, над якими хочеться думати. І естетика. Звісно, естетика. 



Наступна у моєму розкладі - Творча зустріч з французьким актором Дені Лаваном, якого називають "alter ego" режисера Леоса Каракса, адже він зіграв практично у всіх його фільмах. Сам актор пізніше розповість, що його стосунки з цим режисером, це як стосунки "скульптури, творіння" і "деміурга, скульптора, творця". 


Коли Дені заходить до залу, то всі одразу звертають увагу на нього. Таке враження, що він і тут грає головну роль - щирого та безпосереднього дивака, що так нагадує Чапліна і низку інших його "друзів" (Лаван наполягає, що всіх, хто його надихає (Вінсента Ван Гога,  Володимира Висоцького, Артюра Рембо, чи пса, у якого Дені вчився перед роллю у театральній постановці) варто називати "друзями"). Практично одразу стає зрозуміло, що це ніяка не роль, що він такий і є. 

Своєю головною роллю Лаван називає роль місьє Лайно (з частини "Лайно" у фільмі "Токіо!"). Цей персонаж живе у каналізації, їсть квіти і гроші та має свою мову ("Нарешті здійснилася моя мрія, я говорю мовою, яку ніхто не розуміє."). 



"Це не я обираю фільми, це фільми обирають мене." - зізнається найбільш ексцентричний актор, якого я поки бачила. 


Потім будуть "Крамничні злодюжки", чи в іншому перекладі "Сімейна справа"(Shoplifters, Hirokazu Kore-eda, 2018)


"Золота пальмова гілка" на Каннському кінофестивалі 2018 року 

Настроєво фільм нагадав переможця Канн 2016 року - стрічку Кена Лоуча "Я, Деніел Блейк" - така ж проста гуманістична історія. Загалом - 9 ★ з 10.

У центрі оповіді бідна японська сім'я, що практично живе на одну пенсію бабусі та займається дрібними крадіжками. На вулиці їм зустрічається маленька налякана дівчинка, вони приймають її у свою родину. Втім, невдовзі по телевізору повідомляють про зникнення дитини.




16 липня, День 4

"Важіб" (Wajib, Annemarie Jacir, 2018) - 9 ★ з 10

Шаді приїздить з Італії, де працює архітектором, до батька та сестри у рідний Назарет. Сестра Амаль невдовзі виходить заміж. Шаді дивують порядки у рідному місті - він критикує урбаністичні проблеми маленького міста (як, наприклад, пластик, що псує архітектуру, чи брезент, яким місцеві накривають будинки "для краси"...); критикує пристосуванство батька та інших, їхнє "що скажуть люди", критикує музиканта з жахливим голосом, який співатиме на весіллі сестри тільки тому, що він виступав на всіх весіллях родини останні 40 років. А його батько говорить, що робив все, що міг, що хоч він не герой, але старався виростити їх, дати освіту і що його життя таке, як є і більшого йому не потрібно. Велике маленьке кіно про непорозуміння між поколіннями, про батьків і дітей. Дуже просте, але сильне. 




"Вежа. Ясний день" (Wieza. Yasny Dzien, Jagoda Szelc, 2018) - 8 ★ з 10

Як на мене, то "Антихрист"-лайт. Принаймні під час перегляду у мене постійно напрошувалися паралелі з фільмом Ларса фон Трієра. Тут теж повернення  - Кая (дуже дивна, не зрозуміло, де вона була і що з нею сталося) приїздить до сестри. У домі живе їхня хвора мати, брат і їхні родини. Приїзд Каї все змінює, додає містичних натяків, якоїсь постійної напруги та тривоги. Повільно всі у домі змінюються. 





"Чоловік, який вбив Дон Кіхота" (The man who killed Don Quixote, Terry Gilliam, 2018)

Який прекрасно наївний фільм! 10 ★ з 10

Радію, що Террі Гілліаму вдалося таки зняти цю стрічку - про "Чоловіка, який вбив Дон Кіхота" режисер думав 30 років - змінювалися сценарії, деталі, претенденти на головну роль і от нарешті це сталося - амбітний проект відбувся. 

Отож, в центрі оповіді - режисер (його грає Адам Драйвер), що у студентські роки зняв фільм про Дон Кіхота. Режисер став відомим, з того часу пройшло чимало, але не для старого, який грав роль Дон Кіхота. Герой Драйвера випадково зустрічається з ним і бачить, що той досі вважає себе лицарем печального ордену. Режисера він приймає за Санча Пансу. І починаються їхні пригоди... 

Я сміялася, плакала, співпереживала, захоплювалася сценарієм та акторською грою Драйвера. Мабуть, поки це найкраща стрічка на ОМКФ. Отож, не пропустіть. 



"Холодна війна" (Zimna wojna, Pawel Pawlikowski, 2018) - 9 ★ з 10

Нова стрічка від автора "Іди", що здобула "Оскар" за кращий фільм іноземною мовою. Цього разу Павліковський переносить нас у Варшаву, а потім - Париж 50-тих та розповідає історію великої любові - вчителя та його учениці. Історію любові, якій байдуже на режим, на осуд, на все. Красиво. 



17 липня, День 5

"Людський потік" (Human Flow, Ai Weiwei, 2017)

Документальний фільм митця Ай Вейвея про міграційну кризу, про мільйони біженців, які змушені тікати, шукаючи притулку, миру і місця, яке могло би стати домом. Як на мене, то найбільш важливий і масштабний фільм, який поки показали на цьому ОМКФ. 

"Людський потік" відкриває очі на несправедливість, жах та хаос, що творяться прямо зараз, прямо у двадцять першому столітті, прямо у цей час, коли я пишу. 

10 ★ з 10




"Всі знають" (Everybody knows, Asghar Farhadi, 2018) - 7 ★ з 10

Фільм, який відкривав цьогоріч Каннський кінофестиваль. У головних ролях - Пенелопа Крус та Хав'єр Бардем. Героїня першої приїздить на весілля з дітьми. Втім, виходить не весела сімейна вечірка, а мелодраматична історія з викраденням дитини, пошуком викупу, таємницями минулого, сльозами, секретами, стосунками... Нудно не буде, але надто оригінально теж. 





18 липня, День 6


"Екстаз" (Climax, Gaspar Noe, 2018)

Безумовно, найбільш провокаційний фільм кінофестивалю та не виключено, що найбільш провокаційний фільм року. Втім, від Гаспара Ное меншого і не очікували. Він любить радикальні сюжети, за це його багато-хто ненавидить, покидає зали прямо під час показів, але через це - він один з найцікавіших режисерів сьогодення. 

Отож, "Екстаз" - це одна божевільна вечірка танцювальної трупи. Хтось підмішав наркотики у сангрію і понеслося... 

"Життя - це колективна неможливість... Смерть - це надзвичайний досвід."

"- Якби ти не могла танцювати, що би ти зробила? 
- Самогубство?"

9 ★ з 10



"Донбас" (Сергій Лозниця, 2018)

Стрічка українського режисера, що отримала на цьогорічному Каннському кінофестивалі приз за найкращу режисуру в програмі "Особливий погляд". Фільм складається з низки епізодів, що розповідають про події на окупованій східній території України. 

Якщо чесно, то не знаю, як оцінювати стрічку - з погляду кіно, чи з погляду значення "Донбасу" для українського глядача, тому краще залишу без оцінки. 



19 липня, День 7

"Кришталь" (Хрусталь, Daria Zhuk, 2018)

9 ★ з 10

90-ті, Мінськ, Евеліна носить синю перуку, не витримує на вулицях пострадянського міста без навушників з улюбленою музикою та мріє поїхати в Америку, щоб нарешті відчути себе вільною. Втім, для отримання візи їй потрібна довідка про роботу. Дівчина дістає фіктивний документ про те, що працює менеджером на фабриці по виробництву кришталю. І все майже вдається. Лишається один нюанс - на випадковий номер з документу мають зателефонувати, щоб підтвердити інформацію. Евеліна вирішує розшукати людей, яким належить цей номер. 

Хороший фільм, настроєвий і якийсь легкий (не зважаючи на стільки складних тем). Сподобалася головна героїня та й загалом характери дуже яскраві. 



"Поророка" (Pororoca, Constantin Popescu, 2017)

" - Ти знаєш, чому у слонів червоні очі? 
- Ні. 
- Щоб ховатися у черешнях. Ти бачив хоч одного слона у черешнях? 
- Ні.
- Бо вони добре ховаються." 

Тато гуляв з сином та донькою у парку. Відійшов за кавою, а дівчинка зникла. Весь фільм - це її пошуки. Тато сумнівається, що поліція робить все, ще може. І сам починає переслідувати чоловіка, якого запідозрив. 

8 ★ з 10





"Коли падають дерева" (Марися Нікітюк, 2018) 

10 ★ з 10

Безкінечно чарівне кіно, наповнене метафорами та символами. Краще, що ставалося з нашим кінематографом з часів "Племені" та "Таких красивих людей". 

Головні героїні - дві сестри: старша Лариса і молодша Віка. 40 днів тому помер їхній тато, тому дівчата деякий час живуть у бабусі. Перша мріє втекти звідси з коханим Шрамом, жити біля моря і бути вільною. Друга - говорить з конячкою, досліджує світ як Аліса в Країні Див - і так же легко перестрибує з однієї реальності в іншу. 

"Попроси бога, щоб він мене не кликав..." - починається монолог маленької Віки. Цей монолог - одна з моїх улюблених частин фільму. 

"Коли падають дерева" часто нагадували мені Тарковського. Це нове поетичне кіно. І воно прекрасне. 



20 липня, День 8

"Не хвилюйся, він далеко не піде" (Don't worry, he won't get far on foot, Gus Van Sant, 2018)






Share:

0 коментарі