Коли падають дерева: слідом за конячкою

Світ, стиснутий до меж однієї провінції, три покоління жінок: бабуся та мати (які звикли виконувати свої соціальні ролі, звикли жити "як треба", користуючись однією простою і жахливою формулою "аби тільки люди не говорили поганого") і юна Лариса (якій уже знайшли "видного" жениха у селі, що готовий завести поросят, жити у прибудові батьківської хати та не вирізнятися з-поміж сусідів). Втім, Лариса хоче жити інакше. Вона мріє втекти звідси разом з коханим Шрамом (що має відношення до криміналу, що ходить з друзями вибивати борги, але насправді - так само хоче втекти з цього жорстокого світу стрілянини, крові та болю. Бо це тонкий, справжній хлопець, для якого головне - любов). Лариса і Шрам не надто уявляють, якою буде ця втеча. Не уявляють, куди бігти. У них є інфантильна мрія, але мрія всього життя - бути собою, бути разом, бути. Коли вони кохаються серед лісу і Лариса шепоче: "Поїдемо до моря", це здається реальним і прекрасним. Але...



"Коли падають дерева" - дебютний повнометражний фільм Марисі Нікітюк. Це драма дорослішання Лариси (яку зіграла талановита молода акторка Анастасія Пустовіт і заслужено отримала нагороду за цю роль на Одеському кінофестивалі 2018 року). Це історія її кохання з Шрамом (Максим Самчик). Історія про соціальні закони, стереотипи, про "як у всіх". 

Єдина, хто ще не живе за цими законами (та й взагалі законами реальності, тому може легко перестрибувати з вигадки у дійсність і навпаки, літати на конячці, говорити з мертвими, нагадувати Керролівську Алісу) - 5-літня Вітка (Соня Халаїмова). 


Вітка - двоюрідна сестра Лариси. Вони живуть у бабусі, поки мама Лариси намагається знову зібрати себе з уламків після смерті чоловіка, Ларисиного батька. В одному з інтерв'ю Марися Нікітюк розповіла, що образ Вітки - автобіографічний. Ця дівчинка відтіняє всі конфлікти у стрічці. Та додає історії магічності. Без неї фільм би радше нагадував гостросоціальну драму про провінцію. З нею - став прикладом магічного реалізму. 

Один з ключових образів стрічки "Коли падають дерева" - кінь. З ним спілкується маленька Вітка, на ньому врешті і летить у вирішальний момент. Він - той же кролик з "Аліси в Країні Див", слідуючи за яким можна потрапити кудись не сюди. Сама режисерка і сценаристка вирішила не тлумачити образ прямо, залишаючи глядачам можливість поміркувати самостійно. Ця конячка може бути і як чарівним єдинорогом, так і тим Туринським конем, якого хотів врятувати Ніцше і який може бути символом усього людського існування... 


Переглядаючи "Коли падають дерева", я згадувала Тарковського. Цей фільм не даремно багато-хто називає таким, що відроджує традиції українського поетичного кіно. Окрім життєвого сюжету, майстерного сценарію та щирої гри акторів (яку, на жаль, не так часто побачиш у роботах наших режисерів), вражає атмосфера та кольори картини. Це дуже естетично та красиво. Мені хочеться виділяти окремі епізоди (як от монолог Вітки: "Попроси Бога, щоб він мене не кликав..."; чи момент, коли Лариса лягає на батькову могилу і у її очах стільки відчаю та болю, що невідомо, як це може витримати одна людина), які, втім, створюють напрочуд цілісний і сильний фільм, який точно не варто пропускати. 


Світова прем'єра фільму "Коли падають дерева" відбулася на Берлінському кінофестивалі, українська - на Одеському кінофестивалі. У широкий прокат стрічка має вийти у вересні 2018 року. 

Дуже раджу. І чекаю на нові роботи Марсі. Найближча з яких - другий повнометражний фільм "Серафима", який покажуть в одній з програм Каннського кінофестивалю 2019 року. 

Share:

0 коментарі